Читать книгу «Невідоме Розстріляне Відродження» онлайн полностью📖 — Антологии — MyBook.
image
cover

Невідоме Розстріляне Відродження
Антологія
Укладач Юрій Вінничук

Прокляті роки

 
Помолимось за тих, що у розлуці
Помруть, відірвані від рідних хат.
Помолимось за тих, що у розпуці
вночі гризуть залізні штаби ґрат,
що душать жаль у невимовній муці,
за тих, кого веде на страту кат.
Над ними, Господи, в небесній тверді
простри свої долоні милосердні…
 
Юрій Клен. З поеми «Прокляті роки»

Величезна трагедія, яку пережив український народ за весь період большевицького панування, ще й досі як слід не усвідомлена нами. Тілеві Уленшпіґелю попіл його батька Клааса бив у груди. Кожному українцеві, якщо він свідомий українець, а не малорос, повинен бити у груди попіл мільйонів невинно убієнних. І цей попіл волає про помсту, про новий Нюрнберзький процес, про те, щоб усі кати були названі поіменно.

Голодомор – це не єдина наша трагедія. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації. Кожне життя, звичайно, дороге, але коли знищується мозок нації, то це веде до жахливого занепаду. Класик японської літератури Акутагава Рюноске висловив досить жорстоку сентенцію: «Життя людське не вартує навіть одного рядка Бодлера».

Якби обмежилося тільки Голодомором, ми б зараз мали іншу Україну.

Якщо порівняти режим Гітлера і Сталіна, то однозначно злочиннішим був сталінський. Гітлер не убивав своїх. Хто був незгідний з його режимом, мав змогу емігрувати. Сталін убивав своїх і не тільки не випускав нікого, а ще й заманював повертатися «на Родіну». Та тільки для того, аби потім усіх тих поворотців убити.

Сталін убивав незалежно від того, чи ти співав йому осанну, чи проклинав. Майже усі розстріляні поети заявили себе, як щирі патріоти совєтської держави. Але це їх не порятувало. Знищено було 90 % усіх українських письменників, художників, науковців, не кажу вже про вчителів, сільську й міську інтелігенцію. На волі залишилася жалюгідна купка, а ті, що звідали сталінські концтабори і мали щастя вийти на волю перед самою війною, утекли потім на Захід. Інші ж, виживши після таборів, у переважній більшості замовкли і до літератури не повернулися: Олександр Корж, Борис Павлівський, Іван Шевченко, Петро Горбенко, Михайло Корсун, Петро Голота, Роман Дурбак, Володимир Лопушанський, Григорій Стеценко, Свирид Мусіяка та інші. Були й такі, що не звідали репресій, але воліли зачаїтися.

Сергій Кушніренко (народився 1913 року) близький товариш Олени Теліги, автор збірки віршів «Пружінь» (1938), не загинув у похідній групі ОУН, як то пишеться у всіх довідниках. У 1946 р. він оселився із сім’єю в с. Михайлівка на Рівненщині. Тут поміняв документи, знищивши паспорт, перервав усі стосунки з колишніми знайомими, спалив усі фотографії, листи і навіть власну збірку віршів. У всіх документах писав, що освіта у нього п’ять класів, хоча володів кількома мовами. Працював бухгалтером у колгоспі. Згодом купив будинок у с. Хотинь на Рівненщині, там і жив до кінця своїх днів. Тривалий час працював продавцем у магазині, потім робітником на місцевому цегельному заводі, де й трудився до пенсії. Писати він покинув, помер 5 грудня 1984 року. Через шістнадцять років після смерті Кушніренка його донька та онука виявили на горищі рукописи у старій коробці.

Дмитро Геродот (справжнє прізвище Івашина) народився у 1892 році, а не в 1882-му. З юнацького віку заявив себе талановитим журналістом. Анатоль Гак, з яким вони разом видавали газету, залишив про нього теплі спогади. Д. Геродот окрім гострих фейлетонів публікував і вірші. У 1920 році змушений був тікати від большевиків. Оселився у Румунії, працював на дипломатичній службі в посольстві УНР, дописував до паризького «Тризуба», був головою українського комітету. А далі у всіх довідниках пишеться, що його доля після 1939 р. невідома.

А тим часом Д. Геродот продовжував жити у Румунії. Знаючи, що його розшукують визволителі, він мусив ховатися – змінив ім’я, вигляд, відпустив собі бороду. Працював де попало, лише пізніше дістав посаду касира в аптеці, де й працював до пенсії. У січні 1975 року помер.

Таких незвичайних доль було багато. Більшовицький терор не обмежувався фізичним знищенням, а ще й духовним. Нація зазнала таких жертв, від яких не може й досі оговтатися.

Та було б помилкою усе спихати на одного Сталіна, адже репресії почалися задовго до того, як він прийшов до влади. Більшовики уже під час Московсько-Української війни (саме так її називала тодішня преса УНР) поводили себе в Україні, як гітлерівці: розстрілювали заручників, палили села, переслідували членів «Просвіти» і вбивали на місці.

Більшовики у 1918–1920 рр. убили композитора Миколу Леонтовича, художника Олександра Мурашка, історика Олександру Єфименко і її доньку, поетесу Тетяну Єфименко, літературознавця Володимира Науменка, автора історичних повістей Олелька Островського, дитячу письменницю Станіславу Корвін-Павловську.

Система не шкодувала нікого. Були розстріляні навіть віддані її рупори: Борис Коваленко, Іван Кулик, Іван Микитенко, Іван Кириленко, Самійло Щупак та інші. Та це й не дивно, бо ще з часів Французької революції відомо, що революція завжди пожирає своїх дітей.

Сергій Кокот, один із тих письменників, яким вдалося вирватися під час Другої світової на Захід, згадував:

«Большевики, винищуючи українських письменників, робили це безпринципно й не питали, від кого починати й на кім кінчати. Це явище дуже яскраво можна схарактеризувати на прикладі такого письменника, як Іван Микитенко. До 1936 року це була кара Господня на українських письменників, типовий совітський метр на зразок теперішнього Корнійчука, який давав тон у літературі, проголошував настанови, словом, був уповноваженим від партії і НКВД в українській літературі. Його п’єси такого ж зразка, як і Корнійчукові, ставилися по всіх театрах Совітського Союзу та були введені як обов’язкові для вивчення в середніх та вищих школах. Як і Корнійчука, його величали потай совітським вельможею і міліонером. Але йшли часи. Микитенко піднімався все вище й вище по драбині совітських чинів. Він представляє у Москві у ВОАППі (ВОАПП – всесоюзне об’єднання пролетарських письменників) українську літературу. І, нарешті, від українських письменників він бере участь у т. зв. світовому конгресі письменників у Мадриді. В той час, коли зовні карієра Микитенкова начебто росла, невидні кроти, що зв’язували партійний осередок письменників з НКВД, вже рили потай яму, щоб у ній закопати цього літературного достойника. В той час, коли Микитенко перебував у Мадриді і вирішував справи світового значіння, в Києві літературні щури меншого масштабу – Іван Кириленко й Іван Ле – вже гострили зуби, щоб одним махом покінчити зі своїм літературним конкурентом за багатим письменницьким столом.

Характерно, що вони були його найближчими „собутильниками“, говорили на „ти“, Ваньою називали і в той же час їх завидки гризли, що не вони, а він на вершку всесоюзної слави. Отже не без порад НКВД вони намовляють таку літературну гниду, як вічнопочаткуючий драматург Ю. Мокрієв, якому, до речі, також не давали спокійно спати драматургічні лаври Микитенка, щоб той поїхав на батьківщину Микитенка і там зібрав відомості та компрометуючі матеріали до чергової перевірки партійних документів. Мокрієв виявився найбільш підходящою кандидатурою для цієї мети. Він з літфондівськими карбованцями їде в село, де народився Микитенко, і сидить там цілий місяць. Не можна сказати, щоби роздобув він щось надто цінне за час свого довготривалого „відрядження“. Висуваючи на таку височину, як та, що припала Микитенкові, большевики в першу чергу розпитували про родовід, а в цьому відношенні Микитенко міг бути цілком спокійний. Але як і в кожної людини, у Микитенка на батьківщині знайшовся якийсь недруг. Він за пляшкою горілки змайстрував якусь небилицю, і Мокрієв приїхав з нею в Київ. Ми не знаємо деталів дальшого ходу справи, але досить того, що, повернувшись з Мадрида, Микитенко нюхом відчув, що його справи стоять нецікаво. Вже не було його меценатів – Панаса Любченка і А. Хвилі, а в повітрі запахло небезпекою. У Микитенка спочатку забрали партійні документи для перевірки, а потім одного дня він вийшов з дому рано і назад не повернувся.

Досі загадкове питання: з яких міркувань виходило НКВД, коли одну особу з партійних, наукових чи мистецьких кіл ув’язнювало, а іншу залишало на волі, при умові, коли на першу і на другу мало цілком достатню кількість компрометуючих матеріалів».

У 1929-му письменник Олекса Слісаренко виступає у судовому процесі над Спілкою Визволення України в ролі громадського обвинувача, гнівно таврує науковців та письменників, які опинилися на лаві підсудних. Але минає п’ять років, і Слісаренко сам опиняється за ґратами, звинувачений у тому самому, що й члени міфічної СВУ. Така ж доля чекала й на другого обвинувача – письменника Григорія Епіка.

Микола Куліш, натхненний процесом над СВУ, аби сподобатися владі, заходився писати музичну комедію проти буржуазного націоналізму. Головними діючими особами там були Грушевський, Петлюра, Винниченко і Тютюнник. То мало бути неабияке посміховисько. Грушевський співав у тріо з Петлюрою і Винниченком. При цьому роль видатного історика мав грати карлик з довжелезною бородою, яку виносили на сцену дівчата у «мазепинках» і розмотували її уздовж сцени. А два позитивні персонажі – комсомолець і комсомолка – цитували б історію України-Руси.

Ціле щастя, що цей фарс так ніколи і не втілився.

Володимир Сосюра у дні процесу над СВУ сотворив цілу поему «СВУ»:

 
Я усмішку їх неживу —
пізнаю у обличчі СВУ:
скорбний розпач тих, хто умер
і на лаві підсудних тепер,
хто готується в дальнюю путь,
що хотів послать туди нас…
Ну, а з ними, а з ними в цей час
і поети їхні умруть.
 
 
Ці вовки в одежі овець
є ще в нас і співають: «Кінець»…
і не люблять гудки і дим…
та уже не воскреснуть їм.
 
 
Ач, який цей Єфремів, ач!
І Старицька з лорнетом там?!
Так і треба шакалам-катам!
Плач, поете куркульський, плач…
 
 
Я стріляв би по них крізь сміх,
Бо не жалько й не краплі їх…
Карабінко моя! Тах, тах!..
Тільки диму і крови пах…
 
 
Тільки знаю вже добре я,
Що і кулі жалько для них,
що уже не воскреснуть ніяк,
бо немає ґрунту у них.
 
 
Пропливає підсудних ряд —
це останній їх мертвий парад,
наче смерти над ними печать,
і тільки траурно труби гримлять…
тільки труби гримлять не для них,
бо у них навіть труб нема,
бо над ними і в них тільки тьма,
тільки смерті над ними сміх…
 
 
Я дивлюсь у обличчя їм,
уявляю їх у труні…
Тане споминів гострий дим,
і спокійно, спокійно мені.
Я у партері, в першім ряду,
бачу в них на волоссі слюду, —
їхні очі тупі, як щербаті ножі,
на волоссі слюда й нафталін у душі…
 
 
І од них, наче іскри вночі,
капле кров їхніх слів нежива,
димно валиться брежень гать,
і смердить їхній лемент брудний…
Так, їм нічого більше сказать,
крім того, що сказали вони.
 

А за кілька років поет змушений уже вдавати божевільного та переховуватися у психлікарні, щоб вижити. У грудні 1937-го він публікує в «Літературній газеті» вірш «Меч»:

 
У певних він руках.
Йому вже двадцять літ!
Страшний для ворогів
і рідний нам без краю.
На варті наших прав
і сонячних побід
у ці щасливі дні
так гостро він сіяв.
Це на тобі спиняв
Дзержинський зір з любов’ю, —
наш рицар, що в віках
безсмертний назавжди.
Веселкою палай
в стальних руках Єжова, —
з тобою, правди меч,
не знати нам біди.
 

Кость Буревій у статті «Літературний штаб українського фашизму» проклинає західноукраїнських літераторів:

«Підніжки, що живуть з ласки польської дефензиви, мають багацько гонору й пестять безліч солодких мрій. Ці мрії про самостійність, про виключну одиницю, про надлюдину Ніцшого, про „високу українську культуру“, за творців якої вони себе вважають, і нарешті – про велетня, героя а La Мусоліні, що виратує рідне міщанство від загибелі.

Про літературний штаб українських фашистів я говорю, шановні читачі, – про „Літературно-Науковий Вісник“, що став органом славетнього політичного паливоди Дм. Донцова».

Але цей памфлет Буревія не врятував. Як не врятувала самовіддана боротьба з українським націоналізмом Івана Микитенка. 1–2 жовтня 1937 р. на партійних зборах спілки письменників Іван Ле потрясав залу:

«До останніх днів у керівництві спілки письменників був висуванець і ставленик фашиста Хвилі, чужа, ворожа партії і радянському народові людина – куркульський синок Микитенко. Являючись зброєносцем підлого троцькіста Авербаха і надійною опорою фашиста Хвилі, Микитенко весь час шкодив радянській літературі, засмічував лави письменників ворожим мотлохом, активно прикривав і підтримував ворогів, що пролазили в спілку, заважаючи спілці очиститися від ворогів. Свою шкідницьку роботу Микитенко приховував удаваною „боротьбою“ проти націоналістів, на ділі злигавшись з ними.

Припертий до стіни незаперечними фактами, Микитенко „визнає“ один за одним свої злочини перед партією, перед радянським народом. Батько Микитенка був куркулем, мав власного млина, складні сільськогосподарські машини, орендував землю бідноти, спекулював, мав лавку, гнав самогон. Старший брат Микитенка – Грицько, запеклий куркуль і спекулянт, був в штабі куркульської банди і з зброєю в руках боровся проти радянської влади, пускав під укіс ешелони з червоноармійцями. Микитенко не тільки приховав від партії все це. Він пригрів брата свого бандита, протиснув його в радянський виш, допоміг йому стати лікарем, передав йому квартиру і дав змогу цьому бандитові приховуватися під чужим прізвищем – Дубовий».

Письменники каялися і били себе в груди, виправдовуючись перед примітивними звинуваченнями. Як приклад, можна навести промову Максима Рильського у грудні 1937 р… Поет уже встиг побувати в кігтях ГПУ і дивом врятувався. «Рильського на деякий час ув’язнюють, і цього було досить, щоб зламати особисту волю поета й змусити його працювати на замовлення совітської влади, – згадує С. Кокот. – Епоха пісні про Сталіна в творчості Рильського – то епоха найжахливіших моральних тортур, які від власного сумління зазнав поет. Поета в той час не пізнавали його найближчі. Опухлий від постійного заливання горілкою своєї совісти, він на очах найближчих приятелів плакав, як мала дитина, бив головою об стіл і в безпорадності гриз собі пальці. Це покутувалися творчі гріхи перед самим собою. Прийшло не заломлення, а насильницький перелім волі людини ззовні. Сталося те, що в Совітському Союзі прибрало масові розміри перед примарою невблаганної фізичної смерті. Діти вирікалися батьків, дружини чоловіків, матері дітей. Рильський, безперечно, жертва цього нелюдського жаху».

Тому й не дивно, що на черговому з’їзді письменників поет мусив каятися:

«Вчора тов. Савченко сказав приблизно таку фразу, що вороги народу щупаки і коваленки держали довгий час під дулом таких письменників, як Бажан, Яновський, Рильський, не давали їм творити в той час, як ці люди переживали творчу кризу. З цієї фрази тов. Савченка залишається враження надто ідилічної картини. От, мовляв, був собі, скажімо, Рильський, його під дулом держали вороги народу, а то б він собі прекрасно писав і т. д. На жаль, справа стояла інакше. Адже били Рильського не тільки вороги народу, а й чесні письменники, в тому числі й ви, тов. Савченко. А чи було варто бити? На мою думку, було варто. Хіба не було варто бити Рильського, коли він був членом неокласичної групи? Хіба не варто було його бити, коли він протиставляв „статичну“ творчість творчості „динамічній“?..

Так, об’єктивно говорячи, це, звичайно, була не служба трудовому народові; споглядальна „статична творчість“ – незалежно від намірів автора – лила воду зовсім не на радянський млин.

Отже, для мене тепер ясно, що мої колишні „парнаські“ тенденції були не тільки естетичні, а й ішли на пожиток ворогам народу, які хотіли використати в своїх брудних цілях оці моменти споглядальних настроїв…

Є у нас дві сили, які в правильне русло спрямовують нашу роботу. Перша сила – це ленінсько-сталінська партія, яка показує нам справжні шляхи, куди і як іти письменникам, коли вони хочуть бути справжніми синами радянської землі. І друга сила – це найбільший у всі віки критик – народ. Я повинен признатися, що коли мені доводиться вранці крізь вікно чути мою пісню про Сталіна, яку співають червоноармійці, то це варто для мене всіх критичних статей наших критиків».

 






 






На этой странице вы можете прочитать онлайн книгу «Невідоме Розстріляне Відродження», автора Антологии. Данная книга имеет возрастное ограничение 12+, относится к жанрам: «Зарубежная публицистика», «Зарубежная поэзия». Произведение затрагивает такие темы, как «українська проза», «историческая публицистика». Книга «Невідоме Розстріляне Відродження» была написана в 2016 и издана в 2016 году. Приятного чтения!