♦ ♦ ♦

 
Що було нещодавно? Сталіна не було.
Й Леніна не було. Минуле прозоре, як скло.
Але не побачиш нічого, як не дивись у вікно,
Вікно – не пляшка, і де ж у просторі дно?
 
 
Де ти, штучний спутниче, не памятаю рис
твого обличчя, лиш гавкіт собаки сумний.
Й чому я ношу слов’янське ім’я Борис,
а не юдейске Берка? Хто я взагалі такий?
 
 
І народився я не в Одесі, а в Чернівцях,
і як цю провину вибачить мені городянин?
Минулий рік – що в домовину цвях.
Треба їхати звідсі, не чекаючи дня уродин.
 

Монолог

♦ ♦ ♦

 
мені тринадцятий минало
у школі я вивчав Тараса
життя складалося невдало
хрущовський рік порожня каса
 
 
за білим хлібом в довгій черзі
як у москві до мавзолею
стоять похмурі люди змерзлі
в гастрономію бакалею
 
 
де ж за селом пасуть ягняток
десь на підручника сторінці
привіт Тарасе дня початок
сиджу з млинцями наодинці
 
 
холодні сірі як обличчя
старих сусідів з півпідвалу
двадцяте тужнеє сторіччя
співа тиранам піснь зухвалу
 
 
мені тринадцятий минало
і Боже як давно минуло
і смерть своє готує жало
як кат до скроні тулить дуло
 
 
о думи мої діти мої
повсякдень з вами лихо й лихо
десь у приймальному покої
душа моя зітхає тихо
 
 
а там десь розуму палата
залізне ліжко без матраца
там ковдра як життя строката
там школа де вивчав Тараса
 

♦ ♦ ♦

 
у перспективі кожне дерево поліно колода чи плаха
а поки що між гілок клацає мала птаха
в перспективі всі ми пригорща праху
навіть ти козаче впертий не знаєш жаху
навіть ти ледаче шабля люлька-бандура
кінь прив’язаний неподалік у коняки губа не дура
щипає травичку дивиться чорноокий в козацьку спину
а козак співає-волає на всю Україну
а вся Україна чує-слухає бо не почути не можна
повна пляшка у перспективі пляшка порожня
тому-то і ридає-плаче верба біла бурхливо
що їй не до вподоби загальна ота перспектива
що охолоне земля покриється крижаною корою
нічого не росте ані на горі ані під горою
і що залишається тут герою зі співом і грою
тому-то смутно часом навіть герою
 

♦ ♦ ♦

 
не кажіть світ зловив нас в мережу
тому що ми самі є мережа
що впіймала світ
живий
надзвичайно зворушливий
 
 
ми зловили світ і тепер не знаємо
як ним розпорядитися
 

♦ ♦ ♦

 
Він говорив
я вб’ю себе
при першій зустрічі
з самим собою.
 
 
Він живий.
 
 
Так і не зустрілися.
 

♦ ♦ ♦

 
Що за потвора над лісом кам’яновугільним ногою
відчиняє динозаврам гробівці! Земля тремтить під вагою
величезних лап, таж і хвіст не слаб. У класі висить таблиця,
з неї дивляться первісні обличчя – важко дивитися —
членів ЦК. Легко тут помилитися.
 
 
Хлопчик ламає пиріжок, виїдає начинку.
Душа матеріальна. Тільки прозора і вагою в пушинку.
Порвались туфлі. Пора віднести в майстерню,
                 що біля ринку.
 
 
Швець тримає цвяхи в зубах, і в вуса не дує,
що динозаври вимерли, його зовсім не турбує.
Взуття на колодці розп’яте. Птеродактиль злітає з гілки.
Швець забиває цвях – лупа летить з борідки.
Людина легко розчиняється у пляшці горілки.
 
 
В кам’яній шкаралупі – зародок-скам’янілість.
Хлопчикові важко ходити: в паху зіпрілість.
Він мріє: його нагороджують за сміливість
 
 
при затриманні ящера орденом чи медаллю.
За ним приходить бабуся, обмотана сірою шаллю.
Каже: не водися з усякою шушваллю.
 
 
Всяка шушваль сміється, у хлопчика пальцями тикає:
«Бабусин онук!», хлопчик тихенько пхикає.
Грошей у будинку – нуль: тато зарплату никає.
 
 
Папа зарплату никає. Тато наліво ходить.
Ліворуч роздягається, білі ноги розводить.
Їм двом плювати, скільки вугілля країна знаходить.
 
 
Що їм до того, що на чорних пластах нащадки
небачених і крил, ребер або лопатки,
між пальців шкірястих – перетиночок тонкі складки.
 
 
Шляхами розвитку життя. Така назва чеської книги.
Рахунок спочатку на мільйони років, пізніше – на миги.
Еволюція – та ж юродива: дзвенять хрести і вериги.
 
 
Еволюція – та ж юродива, ходить по вічному колу,
бабуся хлопчика через дорогу веде за руку у школу.
Скам’яніли епохи п’ють заборонену кока-колу.
 

♦ ♦ ♦

 
Мовлення теж хворіє й мова, вона – теж вмирає.
це тільки терновий кущ палає та й не згорає,
бо не вмирає Той, хто багаття це розпалив.
Тільки Слово Його невмируще, а наше слово
як померла бджола у вулику – пам’ятаєте Гумільова?
бо Слово фортеці руйнує – такий собі наратив.
Ми не можемо вбити Слово Боже, але ж вороже,
що вбиває нас, хто йому допоможе?
Тільки ми, образу зберігаючи десь у серцях,
чи в кістках, чи десь у великому хворому тілі
чи у морі, де ходять ненависті темні хвилі,
чи в степу широкому, в якому втрачено шлях.
 

♦ ♦ ♦

 
Тягнуть Перуна, ох, тягнуть, чути гуркіт води.
Тече Дніпро. Перуна кидають головою туди.
Він пливе, що твоя колода, звернувши до хмар
косооке обличчя та золочений вус,
розпочинаючи рух.
Він і є колода, але зумів народ зберегти,
який чужинці греки прибрали до рук.
По головах греків, як посуху, се гряде Ісус.
Величезний хрест на пагорбі поперек бруса брус…
Перун пливе вниз по течії у пітьмі.
Перун пливе, і ось що в нього в голові,
ось що у нього на поганому, на дерев’яному умі:
Хрест теж дерево. Дві колоди. Що людям вони?
Дивуватись нема чому. Ця країна ще з давнини
звикла вклонятися дереву, каменю. Грім
людей кидає в тремтіння, в жах.
Жах народить брехню. Брехня у всіх на вустах.
Кожну правду зіпсують жахом своїм.
Я прутнем був, що стирчить з висоти земної.
Дивись, Нащадку, що вчинили зі мною.
Ти збережеш народ, як зберігав його я.
Але настане і черга Твоя, ох, настане і черга Твоя.
Перун пливе, і натовп невірних чад
дивляться з пагорбів, і кричать, кричать,
галасують з пагорбів і кричать: «Давай,
видибай, Перуне, Боже, давай, випливай!»
Перун пливе. Хмари пливуть над ним.
Перун виплива, Дніпро тече по вусах йому струменем золотим,
гримить на порогах, охоплює острови,
що ними хвилями ходить ковдра висохлої трави.