Цитата из книги «Демократія»

Тобто до 25 грудня 1991 року. Внаслідок розвалу Радянського Союзу утворилися 15 нових незалежних держав, серед яких і Україна. Один мій російський друг порівняв втрату України із ампутацією руки, а втрату Криму — із втратою частини серця. А проте в перші роки відокремлення відбувалося досить гладенько. Українці після кількох заохочень із боку США та Європи відійшли вбік, аби Росія змогла стати «спадкоємницею» СРСР. Мовою дипломатії це означало, що Москва зберігає свій статус одного з п’яти постійних членів Радбезу ООН. Тоді ж Київ проголосив, що ліквідує ядерну зброю на своїй території, і погодився передати її Росії. В СРСР приблизно одна п’ята арсеналу розміщувалася на території України, і тому малою ця поступка не була. Спочатку Київ заявляв, що Чорноморський флот (що існував із часів Катерини Великої) був «інтегральною частиною збройних сил України». Через це Дума в Москві проголосила, що Севастополь у Криму — російське місто. І українці позадкували, віддавши Москві 90 % тамтешньої бази. Нові безпекові взаємини були закріплені у двох угодах. 1994 року Росія за без’ядерний статус пообіцяла Україні шанувати її територіальну цілісність. Ширший десятирічний договір було підписано 1997 року, разом із домовленостями щодо Севастополя. І знову Москва оголосила кордони України непорушними. Здавалося, що між двома країнами, що демократизувалися,