9

Повір, мені дуже шкода, що мушу знову до цього повертатися… Чи ти впевнений у своєму рішенні? Інколи воно приймається під напливом злості, зневіри чи жалю. Іноді навіть буває так, що ми не можемо впоратися зі своїми емоціями – зрозумій мене. Я не знаю поки що, як саме, але ми це подолаємо… Якщо докласти зусиль в одному напрямку, обов’язково можна все змінити. Я не хочу тиснути на тебе, але прошу – подумай про своїх батьків. Я впевнений, що вони радо приймуть тебе таким, як ти є. Вони любитимуть тебе, як і раніше (якщо не більше). Твій батько напевне мужній і відданий родині (уяви собі, як він буде радий дізнатися, що ти живий!). Я не хочу вмовляти тебе. Роби, як знаєш. Але я думаю, що таке рішення треба приймати, добре зваживши. Ти намалював мені свою сестру Мадлен – така гарна дівчина… Подумай тільки, як боляче їй було дізнатися про твою смерть і яким чудом було бидля неї довідатися…

Оця писанина нічого не давала. Ніхто не міг сказати, коли приходять листи, на відповідь можна було чекати і два тижні, і чотири. Жереб уже кинуто. Альберт писав це лише для себе. Він не жалкував, що допоміг Едуарду замінити документи. Але він не був готовий іти до кінця (адже він навіть не уявляв, які можуть бути наслідки). В таких терзаннях він ліг на землю, закутавшись у свій плащ.

Майже всю ніч він крутився, переживаючи і хвилюючись.

Йому снилося, як викопують тіло, а Мадлен Перікур відразу здогадується, що це не її брат. Труп або задовгий, або замалий, то в нього лице геть не схоже, то належало дуже старому солдату. Або навіть вони викопували солдата… з кінською головою. Дівчина тоді хапала його за руку і кричала: «Що ви зробили з моїм братом?», а її очі так гнівно яскріли, що освічували лице Альберта, як факел. А говорила вона чомусь голосом генерала Морійо. «І справді! – гримів той над вухом. – Що ви зробили з її братом, рядовий Майяре?»

Від такого кошмару він і прокинувся на світанку.

Майже всі в таборі ще спали, лиш Альберт перебирав думки в своїй голові. З кожною хвилиною вони ставали все темнішими, все загрозливішими від задушливого повітря великого барака, важкого дихання солдатів та дощу, який періщив по дахівці. Досі він ні про що не жалів. Але чим далі, тим усе ставало заплутанішим. Обличчя дівчини із зім’ятим, повним брехні листом у тендітних ручках постійно згадувалося йому. Чи по-людськи він вчинив? Чи можливо ще все переінакшити? Причин грати цю гру було стільки ж, скільки й відмовитися. Бо, зрештою, не піде ж він зараз викопувати якісь трупи, щоб приховати гріх, який вчинив по своїй доброті? (Чи по своїй слабкості – це те ж саме.) Але якщо не піде викопувати труп, то треба все визнати і бути приреченим. Він не знав, що йому може за це бути, але точно знав, що справа серйозна і вона набирала небачених масштабів.

Коли нарешті розвиднілося, він так нічого й не вирішив, переносячи «на потім» розв’язок своєї дилеми.

Від копняка по ребрах він прокинувся заскочений і відразу підхопився. Весь зал уже наповнився криками і суєтою. Альберт роззирнувся, не розуміючи, що відбувається, аж раптом побачив, як звідкись на нього насувається і зупиняється над головою суворе загрозливе обличчя капітана Праделя.

Офіцер довго й прискіпливо дивився на нього, гидливо зітхнув і вліпив йому ляпаса. Альберт інстинктивно закрився руками. Прадель посміхнувся іронічно, це нічого доброго не обіцяло.

– Ну то як, рядовий Майяре, маємо прикрі новини? Ваш друг Едуард Перікур, здається, помер? А знаєте, який це удар для мене? Коли ж то я його бачив востаннє…

Він насупив брови, ніби поглинутий своїми спогадами.

– Ага, ну справді, це ж було у шпиталі, коли його саме привезли. І тоді він був ледве живий. Обличчям геть не був схожий на себе колишнього… Здається, його добре поколошкало. Мабуть, хотів ухопити зубами снаряд – це було нерозумно з його боку, гай-гай… Слід було спитати мене… Але сказати, що він помер, я навряд чи зміг би, рядовий Майяре. Без сумніву, він таки помер – ви ж написали особистого листа родині, щоб повідомити про смерть найвишуканішим способом, – ну просто в античному стилі…

Коли він вимовляв його прізвище – Майяр, то робив це принизливим зневажливим тоном, воно звучало, як «собаче лайно» чи щось подібне.

Він почав говорити тихо, майже пошепки, але вже скаженів і ледве стримував гнів:

– Я не маю уявлення, що сталося з рядовим Перікуром, та й знати не хочу. Але генерал Морійо доручив мені допомогти його родині. Тому я мушу знати…

Ця фраза вже ніби містила запитання. Досі Альберт не мав права говорити (але так виглядало, що Прадель не збирався здаватися).

– Отже, рядовий Майяре, у вас два виходи. Або ви кажете правду і маєте купу проблем. Поясню. Якщо скажете правду, вважайте, ви вляпались: за вкрадене посвідчення (не уявляю, як у вас це вийшло) вам світить в’язниця, як мінімум, на п’ятнадцять років – я вам це гарантую. З іншого боку, ви ж плануєте «ініціювати розслідування випадку на 113-й висоті», так? Одне слово, що для вас, що для мене перший варіант є найгіршим. Лишається другий: у нас вимагають останки загиблого солдата, ми їм його видамо – на тому й квит. Отже, я вас слухаю.

Альберт ще навіть не встиг розчовпати сказане.

– Не знаю… – тільки й зміг вичавити він.

У подібній ситуації матінка йому говорила: «Ну от, це так схоже на тебе, Альберте! Коли треба прийняти рішення, показати себе мужчиною – він відступає: “Не знаю… Треба подумати… Можливо… Я спитаю…” Давай, Альберте, наважуйся! Якщо ти і далі думаєш, що життя…» і т. д. і т. п.

Капітан Прадель у цьому був чимось схожий на пані Майяр. Але наступав він швидше.

– Я вам скажу, що ви зараз зробите. Ви піднімете свій зад і вже ввечері передасте панні Перікур гарний труп, підписаний «Едуард Перікур», чуєте мене? День роботи – і ви собі спокійно поїдете додому. Але добре подумайте, бо якщо вибираєте камеру – я до ваших послуг…

Альберт розпитав товаришів, і йому вказали на кілька цвинтарів на околиці. Він перевірив ті, що знав. Найбільший був у місцевості П’єреваль, за шість кілометрів звідси. Там вибору буде найбільше. Альберт вирушив туди пішки.

Кладовище було обгороджене деревами та всіяне могилами. Спочатку їх пробували копати поруч, рядами, але потім війна завалила кладовище такою кількістю тіл, що їх ховали де-небудь, в довільному порядку, де ще залишалося вільне місце. Могили були розташовані у різних напрямках, на деяких були хрести, на деяких – не було, або вони похилилися. Тут ось ім’я є. А там ножем на дерев’яній дошці вирізано просто слово «солдат». Були десятки таких, із написом «солдат». А на деяких могилах замість хреста було увіткнуто догори дном пляшку з аркушиком паперу всередині, а на ньому вказано ім’я солдата (це на потім, може, комусь треба буде дізнатися, хто похований там).

Через свої вічні терзання Альберт міг би годинами блукати між невідомими могилами кладовища П’єреваль, перш ніж вибрати одну з них. Але він зрештою визначився. «Ну, що ж, подивимось, – сказав він сам собі, – час іде, а ще дорога назад, у центр демобілізації, – треба щось вирішувати». Він повернув голову і вибрав одну могилу, на хресті якої не було нічого вказано, і сказав собі: «Оця».

Він вийняв дошку з огорожі, знайшов камінь, прибив половинку військового жетона Едуарда Перікура, позначив місце, і як фотограф у день весілля, відійшов на кілька кроків, щоб подивитися на загальну картину.

Потім він повертався в каятті, в докорах сумління, бо навіть заради доброї справи йому важко було брехати. Він подумав про цю дівчину, про Едуарда і про цього невідомого солдата, якого випадок змусив стати Едуардом, і якого вже ніхто ніколи не знайде, бо тепер цей досі не впізнаний солдат зник назавжди.

У міру того як він віддалявся від кладовища і підходив до центру демобілізації, можливі ризики спадали йому на думку, змінюючись іншими, як ото кості доміно, які завалюються одна за одною від падіння найпершої. «Все йде як слід поки що, – міркував Альберт, – мова ж іде просто про відвідування могили. Сестрі треба могилу свого брата, от я їй могилу і покажу. Її брата чи не її – яка різниця? Хай підкаже їй серце. Але після того треба буде копати, і справа стає складнішою. Коли почнуть шукати там, усередині, невідомо ще, що там знайдуть. Неідентифікований ще пройде, мертвий солдат – то й мертвий. А раптом, коли його викопають, щось знайдуть? Якусь особисту річ? Щось таке, що допоможе його впізнати? Або навіть тіло буде завеликим чи надто малим?»

Але вибір було зроблено, він уже сказав собі «оця». Значить, справу вирішено. Добре чи погано, але віднедавна Альберт більше не розраховував на талан.

Він повернувся до центру виснаженим. Щоб потрапити на потяг до Парижа (навіть мови не може бути про те, щоб на нього спізнитися, якщо він, звичайно, приїде…), йому треба повернутися найпізніше о дев’ятій. У таборі вирував неспокій, сотні чоловіків бігали, як мурахи, речі були давно зібрані. Вони кричали, співали, репетували, ляскали один одного по плечах. Офіцери непокоїлися, думаючи про те, що буде, коли обіцяний потяг не приїде (бо таке траплялося часто).

Альберт вийшов з казарми. З порога він розглядав небо. Хоч би ніч видалася досить темною.

Прадель мав чудовий вигляд. Справжній орел. Новісінька випрасувана форма, начищене взуття, бракувало лише відполірованих медалей. Він наближався швидким кроком. Альберт не зрушив з місця.

«Ну що, ви прийшли, друже?»

Минула шоста година. За фургоном пригальмував лімузин, почувся приглушений шум мотора, було видно, як з вихлопної труби тягнеться шлейф диму. (Альберт міг би рік прожити за гроші, які віддали за одну шину до цієї машини. Він відчував себе бідним і самотнім.)

Вантажівка наблизилась. Капітан кинувся до машини, дверцята захлопнулися різко. Дівчина не виглянула.

Зарослий і смердючий від поту водій сидів за кермом новенького фургона Berliet CBA за тридцять тисяч франків. Він добре розумівся на своїй справі. Відразу було видно, що він до всього звиклий і на все має свою думку. Через шибку вікна він позирнув на Альберта з голови до п’ят, потім відкрив дверцята, вискочив з машини і відвів його трохи вбік, міцно ухопивши за руку.

– Якщо ти погоджуєшся, ти – в долі, розумієш?

Альберт ствердно кивнув. Він повернувся до лімузина, з вихлопної труби якого слабко диміло. О Боже, після всіх цих років знегод і поневірянь вигляд цього лімузина надто дратував…

– Скажи мені… – пошепки спитав водій, – скільки ти з них береш?

Альберт розумів, що з таким типом говорити про безкорисливість абсурдно. І він швидко мовив:

– Триста франків.

– От дурень!

Але в цьому виразі відчувалося й задоволення водія, так ніби він вчасно і вдало виплутався з делікатної ситуації (у глибині душі він отримував задоволення як від того, що вигравав сам, так і від того, що програвали інші). Він ткнув пальцем у напрямку лімузина.

– Ти що, не розумієш? Вона носить дорогу шубу, вони гроші лопатою гребуть! Ти б міг легко просити чотири сотні. А може, й п’ять.

Відчувалося, що він уже готовий обмовитися, про що домовлявся сам. Але обережність його стримувала, і водій відпустив його руку.

– Гаразд, давай не будемо затримуватись.

Альберт повернувся до машини (дівчина так і не вийшла хоча б привітатись, подякувати абощо. Зрозуміло: він був лише найнятим, підлеглим).

Він сів, і машина рушила. Лімузин також поїхав на відстані (ми їх не знаємо, а вони – нас, на випадок, якби раптом їх зупинили жандарми і почали ставити питання).

Вже настала темінь.

Жовте світло фар висвітлювало вулицю, але в кабіні не було видно навіть власних ніг. Альберт виставив руку перед собою до панелі приладів і оглядав пейзаж перед собою. Він керував: «направо» або «сюди», але сам боявся заплутатися. І що ближче вони наближалися до цвинтаря, тим моторошніше ставало. Він вирішив: якщо щось піде не так – він втече через ліс. Водій за ним не побіжить, отож він втече, повернеться до Парижа, де скористається іншим транспортом.

Капітан Прадель зі своїм зростом міг би й догнати. Вже була не одна нагода подивитися на його скажену фізичну підготовку. То що ж робити? Йому вже хотілося до вітру, і він ледве стримувався.

Вантажівка піднялася на останній пагорб.

Кладовище починалося якраз біля дороги. Водієві вдалося припаркуватися на спуску. Коли треба буде рушати, йому навіть не доведеться торкатися коробки передач – можна буде просто відпустити гальма, щоб машина поїхала.

Коли двигун замовк, настала така тиша, ніби все накрили ковдрою. Капітан тут же опинився біля дверцят. А водій пішов чатувати на вході до кладовища. У цей час вони будуть копати, виймати труну, переставляти і завантажувати її у фургон, і на тому справу буде завершено.

Лімузин панни Перікур у темряві був схожий на дику пантеру, що причаїлася в тіні і готується до стрибка. Відкрилися дверцята, і з’явилася дівчина. Така маленька… Альбертові вона тепер здавалася ще молодшою, ніж напередодні. Капітан жестом хотів її зупинити, але не встиг навіть промовити жодного слова, бо вона рішуче підійшла. Її присутність справді була дивною в цьому місці і в цей час, отож чоловіки аж примовкли. Швидким кивком вона дала знак, що можна починати.